Вираз «рух – це життя» – це не фігура мовлення, а об'єктивна реальність
Проблема взаємозв’язку корекції рухового і мовленнєвого розвитку, яка найчастіше зустрічається у дітей, які відвідують інклюзивно-ресурсний центр, потребує зосередження уваги на досягненні такого рівня сформованості необхідних для розвитку моторики і мовлення функцій, які дозволять дітям без шкоди для їх розвитку, а також без надмірного напруження оволодівати руховими навичками, активізувати мовлення та сформувати певний рівень мовленнєвої компетентності, що в подальшому забезпечує успішність навчання та соціалізацію дітей з різними порушеннями розвитку.
Проблеми корекції рухового і мовленнєвого розвитку, зокрема внаслідок органічних уражень мозку, набувають особливої актуальності як у наданні психолого-педагогічної допомоги дітям з інвалідністю, так і щодо подальшої соціальної адаптації їх у суспільстві.
Я, як вчитель-реабілітолог, розглядаю мовлення як функціональну систему, або вищу психічну функцію, що базується на розвитку трьох функціональних блоків мозку. Ушкодження будь-якої ділянки мозку чи його недорозвинення ведуть до порушення всієї функціональної системи, але щоразу по-різному, і це залежить від того, яка ділянка мозку вражена.
Для того щоб перейти від симптому до локалізації функції, необхідний детальний аналіз структури розладу з виділенням основної причини розпаду функціональної системи. З цього погляду для діагностики всієї системи (а не окремих мовленнєвих симптомів) доцільно використовувати нейропсихологічну батарею тестів або проб.
Включення нейропсихологічного дослідження дозволить поєднати діагностику рухового і мовленнєвого розвитку і зробити висновки не на основі одного, суворо специфічного критерію, а при врахуванні великої кількості функціонально-пов’язаних критеріїв. Це дасть можливість здійснювати підбір засобів корекції з урахуванням отриманих даних.
Підбір засобів корекційного фізичного виховання керується в першу чергу особливостями рухового розвитку в залежності від основного діагнозу.
Так, наприклад, дизартричні порушення в залежності від проявів і походження характеризуються певними особливостями, насамперед їх патогенетичною спільністю з руховими розладами, що виявляється в характері порушень загальної і мовленнєвої моторики. Переважною формою є псевдобульбарна дизартрія, яка характеризується різними порушеннями м’язового тонусу (спастична та паретична). Внаслідок ураження язикоглоткового, блукаючого і під’язикового нервів у дітей виявляється псевдобульбарний синдром, що характеризується порушенням ковтання, дихання, голосоутворення, обмеженістю органів артикуляції. Коркова дизартрія характеризується більш ізольованими порушеннями іннервації м’язів голосоутворення. У разі коркової дизартрії частими є порушення орального праксису, у зв’язку з чим страждає вимова тих звуків, які пов’язані з найтоншими ізольованими рухами окремих м’язових груп язика. Для змішаної дизартрії характерні порушення м’язового тонусу в артикуляційній, фонаційній і дихальній мускулатурі за типом дистонії або за типом ригідності (тонічних спазмів), що грубо спотворює мовлення.
Такі ураження мають органічний характер, що пов’язано насамперед із недостатнім кровопостачанням головного мозку та ушкодженням нервової провідності, що може бути наслідком викривлення хребта (порушення постави) та патологічного стереотипу дихання.
Порушення постави та дихання належить до розряду функціональних порушень рухового розвитку. Важливість стану хребта та правильної постави для дітей з різними порушеннями розвитку досить переконливо довели фахівці з фізичної реабілітації. Більшість авторів праць, присвячених порушенням постави, сходяться на одній думці: основним засобом у вихованні правильної постави і в корекції порушеної постави є фізичні вправи.
